Українські балкони прекрасні. Не розумію людей, які обурюються стихійною балконною архітектурою. Вам не подобаються пластикові цар-балкони, які «спотворюють» фасади будівель? Пфф. Може вам прищі, волосня і шрами теж не подобаються? Принципи боді-позитивності мають розповсюджуватися і на будинки. Потворні балкони, засрані МАФи, вульгарні вивіски — це і є життя, в усій своїй стихійній красі.

Проект ААААА нарешті видав новий (другий) альбом — «Теория зависимости». За капслоком стоїть електронний музикант і чемпіон світу з медитації Олексій Подать. Під власним іменем він робить експериментальщину і жирні нойзи, які безвідмовно розплавлюють нанюхану рейв-тусовочку. ААААА — пісенний сайд-проект, нойз із вокалом, молитва-крик. Звучить він навіть екстремальніше, ніж «основні» експерименти Податя. В той же час, це ще й ідеальна попса.

Не в тому сенсі, що це якась проста чи легкодоступна музика — гіперфолк це вам не іграшки, непідготовлені вуха швидко замироточать. Але при уважнішому прослухуванні виявляється, що його пісні дуже навіть утилітарні. Як і будь-які правильні поп-шглягери, камлання Податя цілком relatable, їх легко одягати на свій досвід, їх можна наспівувати в душі, їх можна скидувати своїм коханкам. Поп-музика ж для цього і існує — щоб бути саундтреком до життя і поетизувати буденність. Пісня буде поміж нас.

Ну так, яка буденність — така і поп-музика. На «Теорії залежності» Подать співає про боротьбу з умовним (внутрішнім) ворогом, про співзалженість із ним, і нарешті про світлосумне примирення: «Тебе жаль, что никто не ответственен за печаль, что в тебе проросла». Возлюбіть ворогів своїх; благословляйте тих, хто вас проклинає.

https://podat.bandcamp.com/album/-

Лесь Лозовський - «Малахіт», 1919

Художника Леся Лозовського убили 22 березня 1922 року. Йому було лише 22 роки. За легендою, на подушці довкола голови покійного були розкладені коштовності — отже, це навряд чи були звичайні грабіжники. Вбивць, однак, так і не знайшли.

Резидентка «Гіпертелії» (а також журналістка, колекціонерка наївного мистецтва і засновниця проекту uartlib.org) Катерина Лебедєва написала біографічний роман про Лозовського ще в 2014 році, але за містично-нумерологічною логікою він зміг побачити світ лише зараз, у 2020. Називається роман, очевидно, «22».

Лозовський прожив коротке, але дуже насичене життя — ще б пак, в таку-то епоху. Він вступив у київську художню академію в 1917 році, і на власні очі бачив, як у Києві чотирнадцять разів змінювалась влада. Його вчителями були Георгій Нарбут і Михайло Бойчук. Він робив обкладинки для збірок Павла Тичини і працював над оформленням поеми Михайля Семенка. Тусувався з Олександрою Екстер, Лесем Курбасом і Анатолем Петрицьким. Все це описано в книзі. Лебедєва досить обережно поставилась до історичних джерел, так що вийшов скоріше навіть не роман, а драматизований нон-фікшн, бадьорий і випуклий, з купою цікавих деталей. Так, кокаїн там теж є.

Купити книгу можна (треба!) тут: http://uartlib.org/shop/kateryna-lebedyeva-22-mistychnyj-vypadok-na-voznesenskomu-uzvozi-u-kyyevi/

Уривок з роману скоро вийде на @amnesiascope, але радимо вам не тупити і читати всю книгу прямо зараз. Найкращий спосіб відволіктися від нинішнього апокаліпсису — прочитати про те, як виглядав апокаліпсис сто років тому. А якщо захочете добавки — то замовляйте ще й фантастично-еротичне оповідання Лебедєвої «Пригоди бджіл», яке вийшло на «Гіпертелії» минулого року. Залишилось рівно два примірники.

​​Іван Величковський — обскурний український літератор кінця XVII століття, коцептуаліст і постмодерніст. Пропоную вам кинути всі справи і різко його полюбити прямо зараз.

Українська література почалася задовго до «Енеїди», але в усі ці древні довколацерковні тексти ніхто особливо не хоче залазити. Бо, по-перше, вони написані не зовсім українською мовою, і ми рефлекторно ставимо їх трохи осторонь українського контексту. По-друге, відкриті листи різних церковників одне до одного — те іще збочення, попівські срачі всерйоз цікавлять тільки маньяків. Але так звана «полемічна література» — не єдине, що можна знайти в архівах. Іноді там трапляються справжні діаманти — дуже цікаві експерименти з формою і угарні словесні ігри. «СлОвО плОтОнОснО // МнОгО плОдОнОснО».

Окей, тоді це не називалося постмодернізмом чи концептуалізмом; тоді це називалося «бароко» — максимальна кількість формалістичних рюшечок на квадтраний сантиметр тексту.

Іван Величковський явно отримував тонни задоволення, викручуючи можливості мови на максимум. Паліндроми, анаграми, кросворди, лабіринти з літер, хитрожопі способи римувати рядки, ігри з кількістю складів, зашифровані слова — все що завгодно. Паліндроми, до речі, він називав «раками літеральними».

Що характерно, експерименти Величковського збереглися у вигляді рукописів, тобто вручну створених зінів: «Зегар з полузегарком» і «Млеко».

Продиратися крізь давньоукраїнську мову буває непросто, тому кидаю також лінк на більш-менш адаптовані тексти — компіляція «зе бест оф».

Про біографію Величковського відомо дуже мало. Народився приблизно у 1630-х; у 60-х навчався у Могилянці; у 80-х працював у чернігівській друкарні Лазаря Барановича; помер у 1701. Крім барочної експериментальщини він писав і простіші штуки - всякі панегірики та епіграми. Наприклад:

СМЕРТЬ
Що єст смерть, питаєш мя? Єсли би-м знав, уже
був би мертвим. Гди умру, прийди в тот час, друже.

Василь Васильців випустив нову пісню! Музика з самого серця пітьми — з Китаю: https://www.youtube.com/watch?v=ZaDXBj20De0

Виявляється, недавно Василь прожив там кілька місяців. За його словами, Китай мало чим відрізняється від його рідного Львова. Вірю.

Про дивовижний феномен Василя Васильціва я писав пару років тому як про закінчену історію (https://t.me/hyperthelia/99). Що ж, я помилився: в Ікара ще є порох у порохівницях і залізо в залізницях. Лірика і біточки вогонь (семпльовані коти!), а повна відсутність зв’язку між куплетами і приспівом тільки додає люті.

«Тебе буду орати, в тебе буду саджати» — співає Василь, зазираючи прямо в очі. Твої ноги солодко підкошуються, ти падаєш на коліна: проори мене, мій маленький принц, проори мене повністю.

Якщо вам здалося, що я іронізую — відпишіться, будь ласка.

А ось та сама пісня Esthetic Education, присвячена нашому герою. Кліп знімав Ілля Чичкан, лол. 2006 рік.

https://www.youtube.com/watch?v=9Ei1ph3idDU

Ти мені повір, ти мені повір // Дано нам життя, ніби сувенір

Подивися уважно на цю вершницю. Вона зібралася в подорож і кличе тебе за собою. Хто вона? Куди вона прямує?

Вершницю звуть Люсі (насправді Христина Варламова), і вона записала найсильніший український поп-альбом року (насправді мінімум десятиліття, але не будемо впадати в істерику). Цілісний, точний, з липучими мелодіями і вражаючою лірикою, що побудована на християнській символіці. Альбом називається «Енігма» (тобто, загадка), він вийшов ще у березні — і з тих пір я намагаюся цю загадку розгадати.

Люсі пару разів використовує один і той же прийом в різних піснях: куплети спершу проспівуються повністю, а потім повертаються без деяких рядків, ніби з порожнечами всередині. «Я боялася вогню, ти був тільки димом; я нікого не виню, я — Марія Магдалина». А потім: «Я боялася вогню (...); я нікого не виню (...)».

Ось це «...» мені видається важливим ключем до прочитання «Енігми». Лірична героїня Люсі всю дорогу плаває в порожнечі. Альбом починається із запрошення у забуття; Марія Магдалина спостерігає за тим, як розчиняється реальність; Ной смиренно очікує на потоп. Всі 9 пісень так чи інакше — про паузи і провалля, про недосказане і невимовне. Ну тобто про Бога, звісно, біблійні референси говорять самі за себе. Але схоже що Бог у ліриці Люсі постає саме порожнечею.

В цьому контексті мені згадується французький філософ Ален Бадью (лівак і атеїст), який багато писав про так звані порожні множини. За Бадью, світ складається з різноманітних множин, вкладених одна в одну; і будь-яка множина є більшою, ніж сума її підмножин. Наприклад, множина «ти і я» — більша, ніж просто сума тебе і мене. Тому що коли ми з тобою разом, виникає ще щось невидиме поміж нас. Додаткова порожня множина, чиста потенція, енігма. Так порожнеча стає місцем і умовою народження нових сенсів.

Порожнеча — твій рідний дім і храм Божий, твій найближчий друг і найкращий сексуальний партнер. Порожнеча може багато чого розказати. Це знає кожен, хто уважно слухав тишу або вдивлявся у виворіт своїх повік. «Щоб побачити світло, треба бути незрячим».

В «Енігмі» прослідковується сюжет: в першій пісні Люсі пірнає в забуття, в останній — закінчує свою подорож на дні (проходячи і через пекло, і через видіння раю). «Знаєш, я не стала вільна, я навіки лиш енігма» — порятунок не відбувся. Але навіть на дні можна поговорити з порожнечею. Вона почує і обов’язково відгукнеться.

Альманах ВИДІННЯ РАЮ: утопії, осанни й молитви під час Апокаліпсису. В журналі зібрані роботи 20 молодих українських художників; всі створені під час карантину. Вдихайте любі пахощі і замовляйте це паперове чудо в свою колекцію.

Формат А5, 36 сторінок, 100 пронумерованих примірників, 120 гривень.

Також у нас є нова партія чарівних значків-сосків. Щоб обміняти це все на гроші, пишіть в лічку: @shshrk

Всім УКРАЇНСЬКА ПІВДЕННА ГОТИКА, поцони.

в эту субботу в Одессе пройдет вечеринка SOUTH SICK SOUND, организованная ребятами из ODS. вроде бы ничего особенного, но интересно, как через название они сознательно локализуют предлагаемый контент. это простой регионализм, но все равно хорошо, что молодые художники, музыканты и прочая богема все чаще обращают внимание на юг, потому что на современной культурной карте Украины он все еще отсутствует как что-то осмысленное и цельное. это не только грустно, но и вредно.

важно при этом не останавливаться на менеджменте и регионализме (события за пределами Киева), но осмыслять юг и в рамках топографии символического. ведь то, что мы привыкли называть культурой независимой Украины, по большому счету - жижа из западноукраинского и поднепровского кода, взбитая постсовком и обезличенная заграничными урбанистическими трендами. степной и морской юго-восток в этом отношении видится Другим, что ощущается даже интуитивно, когда мы просто оказываемся на этой территории. хрустящая жара, кристаллы пота, хлопковая витальность, застывшее время, солнце-дыра, кости зверей, ветер, травостой, миражи, пыль (дополните ряд образами моря, лиманов, берегов, островов) и вся соответствующая палитра полностью отсутствуют в общем культурном коде.

по-своему пропихнуться в условный канон этот юг попытался через отдельные работы Волязловского, но интуиция подсказывает, что уже лет через десять вряд ли кто-то вспомнит его видяшки про курорты Херсона. донбасский магический реализм тоже пытался отрабатывать наборы степных символов через тексты, но поднимите руку, кто вообще когда-то слышал о писателях востока Украины? про душок одесского колорита столетней давности как-то даже неприлично вспоминать, а редкое отечественное кино хоть и рисует нам картины юга, но исключительно штампами и только в качестве декораций.

украинской культуре отчаянно не хватает магии приморья и степи. в их хрустальных кладовых без дела покрываются пылью тонны драгоценных символов, мотивов и сюжетов, далеких от тухлой конъюнктуры, вычитанной в интернете. терра инкогнита под самым носом. завтра в вонючем Киеве останутся только многоэтажки и ТРЦ, между которыми на электроколесиках будут сновать орды бледных маркетологов с потребительским прицелом на заграничные конетент-метрополии, но от одного описания этой картины у меня начинают гнить конечности. очень важно наконец-то отдаться югу и принять все, что он может предложить.

Південь - це сутність і серце України, що б там не думали собі кияни і галичани. Необжита земля хаосу, де у свій час навіть на князівські кортежі нападали бандити; бо це у Києві у тебе влада і успіх, а в степу ти просто дрібна беззахисна тваринка, на яку полюють Конан Варвар і батько Махно.